1. Частиною основних прав кожного громадянина будь-якої країни світу на вільне самовираження й права на інформацію, інструментом підтримки демократії є медіаосвіта, що в останні роки привертає все більше уваги провідних міжнародних організацій та освітянської громадськості. Саме за допомогою медіаосвіти особистість здобуває інформаційну свободу – право одержувати інформацію, необхідну для життя, розвитку та професійної діяльності, висловлювати свої погляди з приводу тих або інших явищ і подій, передавати інформацію (і що більш важливо – знання) іншим людям. Масова медіаосвіта в сучасному світі розглядається як процес розвитку і саморозвитку особистості за допомогою і на матеріалі засобів масової комунікації (медіа) з метою формування культури спілкування з медіа, розвитку творчих, комунікативних здібностей, критичного мислення, умінь повноцінного сприйняття, інтерпретації, аналізу й оцінки медіатекстів, навчання різних форм самовираження за допомогою медіатехніки. Один із провідних російських теоретиків у галузі медіаосвіти О.В.Федоров зазначає, що набута в процесі медіаосвіти медіаграмотність / медіакомпетентність допомагає людині активно використовувати можливості інформаційного поля телебачення, радіо, відео, кінематографа, преси, Інтернету, допомагає їй краще зрозуміти мову медіакультури (Федоров, 2001).
2. Сучасні канали поширення інформації дослідники поділяють на кілька груп: візуальні (друковані видання), аудіальні (радіоканали), аудіовізуальні (телебачення), змішані (мережеві) - й виділяють такі функції засобів масової інформації: інформаційну, впливу, коментарійно-оцінювальну, пізнавально-просвітницьку та гедоністичну (розважальну, що викликає позитивні емоції, почуття задоволеності) (Й.Дзялошинський, 2011). Медіаосвіта послуговується різними комунікативними мережами, тому й спроможна задовольнити інтелектуальні й професійні потреби особистості повною мірою. Наразі ми виділяємо три вектори розвитку медіаосвіти - професійно медіаорієнтований, медіапедагогічний та медіапсихологічний.
3. Дослідниками (С.Пензін, 1987; Г.Онкович, 1988, 1995, Ю.Усов, 1989; О.Федоров, 2001; 2010; Р.Хилько, 2001; Баранов, 2002; А.Короченський, 2003, І.Чемерис, 2008, Н.Духаніна, 2011 та ін.) визначено такі основні напрямки медіаосвіти:
1) медіаосвіта майбутніх професіоналів - журналістів (преса, радіо, телебачення, Інтернет), кінематографістів, редакторів, продюсерів та ін.;
2) медіаосвіта майбутніх педагогів в університетах, педагогічних інститутах, в системі підвищення кваліфікації викладачів вищих навчальних закладів і шкіл, на курсах з медіакультури;
3) медіаосвіта як частина загальної освіти школярів і студентів, що навчаються в звичайних школах, середніх спеціальних навчальних закладах, вишах, яка, в свою чергу, може бути інтегрованою з традиційними дисциплінами або автономною (спеціальною, факультативною, гуртковою тощо);
4) медіаосвіта в установах додаткової освіти та центрах дозвілля (будинках культури, осередках позашкільної роботи, естетичного та художнього виховання, в клубах за місцем проживання тощо);
5) дистанційна медіаосвіта школярів, студентів і дорослих за допомогою телебачення, радіо, системи Інтернет;
6) медіасамоосвіта. Вважаємо нині за доцільне виокремити
7) - медіаосвіту у вищій школі, оскільки вбачаємо її одним із резервів підвищення рівня фахової підготовки майбутніх спеціалістів, котрі не тільки послуговуватимуться набутими знаннями на студентській лаві, а й підтримуватимуть засобами медіа власний професійний рівень упродовж життя.
У цьому руслі успішно працюють молоді українські науковці І.Гуриненко, Н.Духаніна, І.Сахневич, І. Чемерис, Н.Шубенко О.Янишин. 4. Перелік цих наявних напрямків засвідчує необхідність творчого розвитку різних медіатехнологій, а відтак - і перспективу медіадидактики, оскільки дидактика як розділ педагогіки „розробляє моделі соціально організованого навчально-виховного процесу з пошуком у кожний окремий історичний період практичної відповіді, як, якими засобами і способами організовувати діяльнісну сприйнятливість конкретного учня й учнівського співтовариства” (В.І.Бондар).
5. Медіадидактика має кілька складників. Один з них, визначений терміном „пресодидактика”, ми ввели в обіг ще у минулому столітті, коли розробляли методику використання масовокомунікаційних матеріалів на заняттях з мови як іноземної. Тоді ж було обґрунтовано терміни „пресодидактика” і „пресолінгводидактика”, тож сьогодні можемо стверджувати, що існують такі складники медіадидактики, як теледидактика, кінодидактика, мультимедіадидактика, Інтернет-дидактика тощо – залежно від специфіки того чи іншого засобу масової інформації, від того, до якого медіаджерела звертатиметься навчитель у процесі формування медіакомпетентності своїх учнів. У разі залучення до навчального процесу друкованих видань, говоримо про пресодидактику - використання преси для представлення мас-медіа як знаків національної культури, країнознавчих об’єктів, професійно-орієнтованих знань тощо. Медіаосвітні технології пресолінгводидактики прислужаться у вивченні мови – як рідної, так й іноземних, адже пресолінгвістика виокремилась у самобутню галузь філологічної науки. Чимало напрацювань з кінодидактики має наукова школа російського професора О.В.Федорова. Одним із перших теледидактів на пострадянському просторі стала І.В.Єршова-Бабенко з Одеси. А на ХІІ Конгресі МАПРЯЛ, що відбувся у травні минулого року в Шанхаї (Китай), була представлена низка напрацювань лінговдидактів з Інтернет-дидактики…
6. Медіадидактика, орієнтована на сферу спілкування, можливо, перебере на себе частину понять з ІКТ-технологій, які залишаться у сфері інформатики. Комп’ютерні комунікації суттєво впливають на формування нового змісту освіти, на організаційні форми і методи навчання. Поняття „інформаційно-комунікаційні технології” належним чином відтворює ці процеси. Однак нині ним послуговуються й фахівці з медіаосвіти, для яких за цим поняттям – технології використання „старих”, традиційних медіа. У разі, коди йдеться про залучення до навчального процесу „нових” медіа, доречно послуговуватися поняттям „інноваційно-комунікаційні” технології. У будь-якому разі медіазасоби використовуються для комунікації, тож і акцентується „комунікаційна” складова. Безперечно, наші розмірковування враховують щонайперше інтереси фахівців з комунікацій, оскільки для них визначальне – спілкування в соціумі, взаємодія між членами різних утворень і форм спільності людей. Спеціалісти ж з комп’ютерних наук вкладають у це поняття інший зміст. (Проте у будь-якому разі йдеться про інтернетдидактику як складову медіадидактики).
7. Досвід впровадження авторського експериментального курсу „Медіаосвіта” на кафедрі видавничої справи та редагування НТУ України „КПІ” засвідчує наявність і потребу нових технологій (наприклад, комплексні завдання для моделювання ситуації з практики медіаосвіти з різних тем курсу). Медіадидактика передбачає продуктивні форми навчання, що розвивають індивідуальність особистості, самостійність мислення, стимулюють творчі здібності через безпосереднє залучення в творчу діяльність, сприйняття, засвоєння знань про медіакультуру. Це ілюструють дисертаційні роботи та спецкурси аспірантів Інституту вищої освіти НАПН України Р.Бужикова, Н.Духаніної, А.Онковича, І.Сахневич, О.Янишин.
Немає коментарів:
Дописати коментар